Суди розглядали справу за позовом особи про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та звільнення за угодою сторін.
Відповідно до обставин справи попередньо позивач оскаржувала в суді наказ відповідача про її звільнення. Рішенням суду було визнано незаконним та таким, що підлягає відміні наказ про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності у виді звільнення. Відповідач виконав рішення суду та скасував наказ про звільнення позивача.
Оскільки звільнення було незаконним, позивач подала новий позов та просила суд стягнути з відповідача на її користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог. Суд зазначив, що рішенням апеляційного суду було визнано незаконним наказ про притягнення особи до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення. Зазначене є підставою для поновлення особи на роботі, однак від таких вимог позивач відмовилася, оскільки не бажала продовжувати трудові відносини з відповідачем, що прямо зазначено в рішенні апеляційного суду.
Суд першої інстанції вказав, що рішенням апеляційного суду не було ухвалено рішення про поновлення особи на роботі, а тому відповідно до ст. 235 КЗпП України не може бути і ухвалено рішення про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки вказана виплата здійснюється в разі ухвалення рішення про поновлення на роботі.
Також суд зазначив, що позивач звернулась до суду поза межами встановленого ст. 233 КЗпП України, тримісячного строку, а також не навела суду поважних причин та не надала належних доказів пропуску строку звернення до суду.
Апеляційний суд ухвалив рішення щодо стягнення з підприємства на користь особи середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Суд апеляційної інстанції роз’яснив, що ст. 235 КЗпП України визначено, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється у випадках: звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу (частина перша); у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству (частина третя); у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу (частина п’ята).
Положеннями ч. 2 ст. 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Колегія суддів апеляційного суду вказала, що зазначене положення не звільняє роботодавця від обов’язку здійснити оплату вимушеного прогулу у разі звільнення працівника без законної підстави, що мало місце при звільненні позивача.
Апеляційний суд зауважив, що на виконання рішення суду, яким було поновлено порушене право особи, визнано її звільнення з роботи за ініціативою роботодавця незаконним, останнім видано наказ про скасування наказу про припинення трудового договору, а тому у відповідача виникає обов’язок провести оплату її вимушеного прогулу.
ВССУ залишив рішення апеляційного суду без змін. ВССУ визнав вірним висновок апеляційного суду, що положення ч. 2 ст. 235 КЗпП України не звільняє роботодавця від обов'язку здійснити оплату вимушеного прогулу у разі звільнення працівника без законної підстави.
Також ВССУ звернув увагу, що відповідно до висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 02 листопада 2016 року (№ 6-1395цс16), вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду (ухвала ВССУ від 25.09.2017 у справі № 223/30/16-ц).